In memoriam: Строката і Караванський

9 листопада — дата, про яку варто пам’ятати.

Щойно минуло 50 років (день заснування — 9 листопада 1976 року), як українські дисиденти об’єдналися в Українську Гельсінську групу для відкритого моніторингу порушень прав людини в СРСР. Це стало фундаментом нашого правозахисного руху.

Проходячи містом, я часто ловлю себе на тому, як проступає крізь звичні квартали інший пласт часу. Перейменовані вулиці в центрі, що йдуть паралельно, тепер носять імена одеських дисидентів. Я щодня пересікаю їх і думаю про цих людей — моїх сучасників. Вони старші за мене, але ми жили в одну совєцьку епоху в Одесі. Роблю це для того, щоб зробити популярними ці прізвища, бо для багатьох вони досі залишаються незнайомими.

Одне з таких імен — Ніна Строката-Караванська, яка стала однією із співзасновниць УГГ. Одеський лікар і мікробіолог, вона знала шість мов, опублікувала 23 наукові праці та готувала кандидатську. А поруч — її чоловік Святослав Караванський, поет і перекладач, який перекладав Шекспіра й Байрона та вимагав притягнути міністра до відповідальності за витіснення української мови з вищої освіти.

Вони одружилися 1961-го, коли їй було 35. А далі почалося майже неможливе: арешти, знущання, чотирнадцятирічна розлука, табори в Мордовії. Святослав загалом відбув за ґратами 31 рік.

В історії їхнього життя є один моторошний факт, який б’є безпомилково. У грудні 1966 року Ніна написала Брежнєву, начальнику табору та французькій комуністичній газеті лист із вимогою: «Прошу його розстріляти».

Це не була зрада чи відчай. У тому ж листі вона пояснювала: «щоб припинити багатолітні страждання мого чоловіка». Це був протест проти нескінченного ув’язнення й тортур людини, за свободу якої вона боролася щодня.

Ніну цькували в медінституті, зрештою звільнили, а згодом заарештували й саму — за поширення заборонених текстів, «Українського вісника» та віршів Святослава. Та навіть після таборів і під наглядом у Тарусі вона не зупинилася, долучившись до створення Гельсінської групи та захисту інших політв’язнів.

Побачення після тридцяти чотирьох днів голодування чоловіка давали на три години. Але вони витримали. Після всіх випробувань та вимушеної еміграції до США вони прожили разом ще майже 19 років — і таки дочекалися незалежності України, за яку заплатили надлюдську ціну.

Коли йдете центром і читаєте знайомі-незнайомі прізвища на табличках перейменованих вулиць, згадайте про це. Вони жили тут так само.